Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької
en / de

Музично-меморіальний музей
Соломії Крушельницької у Львові

Філія: Меморіальний музей Станіслава Людкевича

Веб-сайт створений за підтримки Управління культури та туризму Львівської міської ради.

Четвер, 21 грудня, 2017

22 грудня - Вечір пам’яті Лариси Крушельницької (1928-2017)

Лариса Крушельницька, якою її пам’ятаємо...
Минає 40 днів, як відійшла у вічність відома львів’янка, почесний директор Львівської національної наукової бібліотеки ім. В.Стефаника, археолог і громадська діячка, письменниця Лариса Крушельницька. 
В Музеї Соломії Крушельницької, де частою гостею була Лариса Іванівна, друзі, колеги, родина зберуться на Вечір спогадів. В експозиції музею розгорнута виставка матеріалів з родинного архіву і фондової збірки. Це - фотографії родини Крушельницьких і Левицьких, матеріали, що розповідають про наукову працю Л. Крушельницької, зокрема, участь у численних арехологічних експедиціях на території України. Окрема частина експозиції розповідає про Ларису Крушельницьку - багаторічного директора Львівської національної наукової бібліотеки ім. В.Стефаника. Особливе місце на виставці відведено книзі спогадів Лариси Крушельницької "Рубали ліс... (Спогади галичанки)", в якій авторка розповідає про трагічну долю своєї родини.
Працівники Музею висловлюють щиру подяку доньці Лариси Крушельницької пані Тетяні за надані матеріали.

Початок Вечора о 16.00. Вхід вільний


Та, що ламає стереотипи:
Такою ми запам’ятаємо Ларису Крушельницьку

Невимовний сум огортає серце, коли доводиться писати про близьких людей, які щойно відійшли у Вічність. Стократ це болючіше, коли пробуєш писати про найближчих і найрідніших, бо це відповідальність перед пам’яттю про них.

Всі, кому довелося спілкувався з Ларисою Крушельницькою в один голос відзначають, що такої приємної, милої, розумної і елегантної жінки їм рідко траплялось бачити. Це й не дивно, адже Лариса Крушельницька – це як зріз епохи, про яку навіть наше, вже немолоде, покоління знає в основному з підручників. Її біографія – це сув’язь видатних особистостей з не менш значущими історичними подіями, які змінювали долю світу.

Не переповідаючи біографії Лариси Крушельницької, все ж зазначу, що місто Стрий і було тим місцем під сонцем, де маленька Лариса в перші дні почала пізнавати світ. Однак, дитинство, проведене у Львові та все те, що було з ним пов’язане у 1930-их роках, запам’яталось напрочуд живо. А про те, що події тих років й далі нуртують і «не відпускають» Ларису Іванівну й досі, свідчать резонансні вже на сьогодні «Спогади Галичанки. Рубали ліс…».Взагалі, Лариса Крушельницька, як написала Наталя Дмитренко – просто раритет для України ХХІ століття. Нащадок аристократичних родів сімей Крушельницьких і Левицьких не могла і не може бути інакшою, аніж такою, якою ми її знаємо. Вона є взірцем того, що значило мати виховання в добропорядній українській родині передвоєнного часу. Адже формування малої Лариси проходило у домі, де загальноприйнятим було, що дівчинка грає на фортепіано, а хлопчик вже марить себе у військових строях. Тоді обід подавали точно у наперед визначеній годині за вишукано сервірованим столом (за яким обов’язковою була присутність кожного з членів сім’ї), мали віденську освіту, декламували не лише своїх поетів, влаштовували домашні театри, а за вечірнім столом дозволяли собі різні «вільнодумства». І от, саме з такого середовища, в якому культивувався дух охайності в думках і вчинках, польська дефензива своєю цензурою і переслідуванням буквально витіснила родину Крушельницьких до Харкова, де вони наївно планували розбудовувати Україну, нехай і під червоними прапорами. Розстріли в Харкові, Києві, заслання в Сандармох, знову розстріли…Зі всієї родини, яка виїхали тоді 1934 року зі Львова, Господь уберіг лише маленьку Ларису. І, якби не заступництво Пешкової (дружини Максима Горького), яка спільно з дружиною Пілсудського через міжнародну організацію Червоного Хреста потайки переправили Ларису через кордон, то історія зі свідомим і планомірним знищенням родини Крушельницьких могла б мати інше, і далеко не мажорне, продовження.
У 1943 році, тобто в п’ятнадцятилітньому віці – нове випробування на міцність для Лариси: виїзд з мамою з окупованого Львова до Відня, а потім – до Штутгарту, де юнка влаштувалася (як студент-гість) на навчання театрального мистецтва в художню Академію. Однак, звільнена звідти німецькою адміністрацією за те, що була українкою, почала працювати на алюмінієвому заводі в м. Зінген, а під час авіанальотів союзницької авіації, гасила запалювальні бомби на дахах цехів заводу. Здавалось би, страшні поневіряння, які випали на долю молодої Лариси мали закінчитися наприкінці 1945 року, коли вона з мамою повернулися до Львова, однак синьопогонники з органів радянської держбезпеки, мали щодо цього власні міркування і переслідування (хоч не такі явні і болісні) продовжувалися. Однак, навіть в тих скрутних умовах повоєнного і почервонілого Львова треба було якось жити і Лариса спершу влаштувалась художником-реставратором до Музею українського мистецтва, звідки через два роки, за підтримки західноукраїнського кінооператора і фотомитця Юліана Дороша (який свого часу фільмував розкопки Ярослава Пастернака в княжому Галичі), перейшла працювати на ту саму посаду у щойно створений Львівський філіал Академії наук УРСР у відділ археології, що був розташований в сьогоднішньому палаці Потоцьких на вул. Коперника.
З цього часу і на довгі півстоліття (!) Лариса поринула у, образно кажучи, «тіні забутих предків», вишукуючи то в горах, то на Дністрових кручах, то на піскових дюнах Яворівщини розорані сліди тих давніх епох. Щороку експедиції, враження від яких двояке: з одного боку – пренудна бухгалтерія з коштами на розкопки і зі всілякими фінансовими «викрутасами» головної бухгалтерки Інституту; з іншого – пречудна природа на виїзді і такі ж милі і збідовані усілякими негараздами таки наші селяни, які залюбки, і майже задарма, йшли помагати розкопувати давні селища і городища.
Але, крім того, що Лариса Крушельницька була висококласним фахівцем у своїй галузі, то, вже від якогось часу, світ був подивований ще однією гранню її таланту – як публіциста і мемуариста. А почалось з того, що 1991 року Ларису Іванівну призначили директором чи не найбільшої у світі книгозбірень україністики – Національної бібліотеки ім. Василя Стефаника (до речі, своїм національним статусом ця високоповажна наукова інституція теж завдячує «пробивній» здатності Лариси Іванівни).
Ще до вчорашнього дня, маючи більше часу на написання задуманого, Лариса Крушельницька залишалась почесним директором наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника, керувала проектами, рецензувала, одним словом чим могла, тим допомагала як досвідченим, так і молодим дослідникам.
Зараз, коли все тільки-от сталося, ще не на часі обдумувати, як нам всім гідно пошанувати пам’ять про нашу Ларису Крушельницьку. В ці дні найважливішим для її душі будуть наші молитви і тихі спогади про щасливі хвилини спілкування з нею... Хай з Богом спочиває! Вічна їй пам’ять!

Микола Бандрівський, археолог, доктор історичних наук

Архів

 

Довідка для відвідувачів

Музично-меморіальний музей С. Крушельницької
79000, м. Львів, вул. С. Крушельницької, 23.
Тел. 38(032) 261-04-76, тел/факс 261-04-74
e-mail: muzejsk@ukr.net

Експозиція музею працює щодня з 10 до 17 год.
Вихідний день – вівторок.

Філія: Меморіальний музей С. Людкевича
79011, м. Львів, вул. С. Людкевича, 7.
тел. (032) 276 96 12


Музей приймає відвідувачів у п’ятнцю і неділю з 10.00 до 17.00
Екскурсії – за попереднім замовленням
Екскурсійна група – до 12 осіб